Re: Який був український ніж?

[Thorwald]

десь мій товариш запропастився....

чернігівський ніж ну чисто тобі берестечковий. таки традиція "наліцо"

[Font]

...чернігівський ніж ну чисто тобі берестечковий. таки традиція "наліцо"

А я что говорю - не просто традиция, а устойчивая традиция длиной как минимум в полтыщи лет!

[монгол]

Думаю этому будут и другие подтверждения.

[Циркач]

Вижу два ножика: один гардой (кинжал) другой - нет.
Интересный клинок на маленьком. Вроде копья... А может это и было наконечником копья?..
Что-то обух там лихой...

[Font]

Вижу два ножика: один гардой (кинжал) другой - нет.
Интересный клинок на маленьком. Вроде копья... А может это и было наконечником копья?..
Что-то обух там лихой...

Написано "Нож, кинжал и наконечник копья 17 столетия". Но явный наконечник копья - крайний справа. Значит тот что слева, маленький, с лихой загогулиной - нож.

[Lyho]

Вітаю товариство, та дякую Thorwaldу за те що запросив на ваш цікавий форум. Сам я історик за освітою, потроху вивчаю матеріальний світ минулого, козацької доби. Давно цікавлюся ножами, з цікавістю читаю зараз цей форум.
 Козацькі ножі вабили мене вже багато років, навіть дивно, що існує так мало гарних реконструкцій цих ножів, та дивно, що ніхто на їх основі не розробив зручних та стильних сучасних "українських" ножів.

Спочатку давайте поговоримо про теорію. Історія вчить нас - що озброєння та військова справа не стільки національні скільки регіональні. Так наприклад говорячи про шаблі ми повинні розуміти, що так звана "українська шабля" це взагалі набір з різних типів шабель які були у вжитку в східній Європі - а саме взірців угорських, польських, татарських та т.п. Існує декілько шабель 17 ст. які є скоріш місцевим витвором і можливо саме їх називали в джерелах того часу козацькими, але... на деяких є клейма європейських майстерень, що вказує на західноєвропейське походження самого клина шаблі. Ну про шаблі ми може ще поговоримо, а поки що я навів їх як приклад того, що озброєння та побутові ножі річ скоріш регіональна чим національна. Не треба і недооцінювати рівень тогочасної торгівлі.

То що робити в такому разі? А нічого, не треба впадати в депрессію. Відомі фінські ножі називаються фінськими але насправді це тип загальнопівнічного європейського ножа, з своїми маленькими особливостями. Тож і українські ножі 17-18 ст. є типом східноевропейських ножів, але при тому вони залишаються українськими :) Всетаки ми європейці хоч і живемо на прикордонні культур.

Мені досить сподобалась думка про переробку старих кіс в ножі. Єдина серйозна вада цього припущення - розмір ножів. Більшість ножів 17-18 ст. досить невеликі, вони меньше лопастей коси, тож в подібну схему вони просто не вписуються. А взагалі припущення цікаве, треба буде ще не одноразово про це подумати. Люди взагалі по іньшому ставилися до заліза в ті часи. Залізо - це був дуже цінний ресурс. Коли треба було кинути віз, то перед тим з нього знімали всі залізні деталі, коли грабували в ті часи - то всі залізні речі забирали... Ми вирісли в часи коли залізо валяється навкруги і відносимося до нього інакше за наших предків, які неодноразово переробляли вироби з заліза використовуючи їх знов і знов. Так в середині 16 ст, на Волині шляхтичі віддавали ковалям-зброярам свої старі мечі щоб ті перекували їх на новомодні шаблі. Якщо так чинила шляхта, то як чинив чорний люд? Тому їдея про використання старих кіс для виготовлення ножів досить цікава. Щоправда не забувайте що і коси протягом часу дещо міняли свої форми, тож поглянте на коси з Берестечка.

Взагалі ножі з Берестечка які довелося бачити в різних музеях не рідко досить тонкі, видно що майстри економили залізо навіть на цьому.

PS. Обговорювати та сперечатись на тему антиісторичних та нічим не підтвердженим припущень просто не буду. Тож, якщо хто вірить, що напівголі козаки з трьома ножами в кожній кінцівці долали сотні озброєних ляхів, або в те що козаки перековували криві ножі з ятаганів яничар - то мені просто жаль що люди вірять в казки...

PPS. А чи не думали ви зробити розділ "історія ножа"? Історичних ножів так багато)))
Наступні два поста хотів би присвятити тому хто все-ж таки лежить на Берестечку, та тому де могли брати, купувати, виготовляти ножі в ті далекі часи. Нажаль в інтернеті не кожен день, тож можу на деякий час зникнути. Вибачайте. :)

[boris376]

Спасибо за просвещение! Может раздел бы свой открыли на форуме? Думаю всем интересно, не спорить, а слушать.(читать, профессионала).

[Lyho]

  Та ну, я всетаки хоч і історик - ножами козаків цікавлюся бо це моє хоббі, сам їздив по музеях з друзями, самі фотографували, самі читали різні книжки та джерела, повідомлення з археологічних полів :). І я знаю відповіді далеко не на всі питання. А ще я теоретик а не майстр. Тому цікаво поєднати правильну, історично підтверждену знахідками теорію з практикою виготовлення. Маю надію так і станеться врешті решт.

[монгол]

Для того и собрались на этой теме, лично меня интересует структура ножа, то есть наличие наварных лезвий ламинатов дамаска, по этой стороне вопроса есть какие ни будь  сведения, кстати посмотрите пост БИБО про антикварный магазин как вам последний нож , а от Берестечка то далече, думаю данная форма ножа все же была характерна для той исторической эпохи, довольно широко имела распространение в быту .

[Font]

... кстати посмотрите пост БИБО про антикварный магазин как вам последний нож , а от Берестечка то далече, думаю данная форма ножа все же была характерна для той исторической эпохи, довольно широко имела распространение в быту.

Да видели этот пост. Вовсе не удивляет, что в Крыму открыто продают явную копанину. Золотишко идёт за кордон, дерьмишко оседает в таких лавках. Всё рассчитано на туристов, ясен пень. Другое дело, откуда эта копанина, крымская ли она вообще? Из какого исторического периода и т.д.? Понятно, что выкопав такой нож где-то в Житомире, на месте его выгодно не продашь. Вот и едет он в Киев или в Крым, где его могут обозвать ножом каких нибудь чингизидов или вообще втулить какому-нибудь богатому северянину как древнегреческий. На такие размышления меня наводит, во-первых, тот разнобой предметов, которые представлены в лавке, часть которых никак не может быть крымской. Второе. Возле Белгород-Днестровской крепости в своё время продавали приблизительно такой же ассортимент "копанины", часть из которой делалась на Малой Арнаутской. Поэтому у меня нет доверия к товарам из антикварных лавок, происхождение которых не совсем понятно. Другое дело раскопки, где всё задокументировано, датировано и т.д.

[космос]

На такие размышления меня наводит, во-первых, тот разнобой предметов, которые представлены в лавке, часть которых никак не может быть крымской. Второе. Возле Белгород-Днестровской крепости в своё время продавали приблизительно такой же ассортимент "копанины",

:D

[Thorwald]

ось і мій товариш. 
давай, брате, потроху викладай свої думки і маетріали, які обіцяв.

а щодо чорних археологів, тут така справа. копали, щось знайшли. а хто, де, що за культурний шар - лисий його знає

[ja)d.]

собрались на этой теме

На Украине, на этой теме... народ, что с вами делает этот русский язык или что другое? Совсем жжёте!

з.ы. сорри за офф.


2Lyho а що було у селян в ті часи на користуванні?

[Font]

Вот, родил. В своё время Thorwald жёстко критиковал меня за то, что я на украинском языке пишу одну дурню. Пытаюсь исправить положение:

Яка деревина є придатною для реконструкції давньоукраїнських ножів, а яка ні? Це зовсім не просте питання. Звісно, наші майстри і в давні часи мали більший вибір природних деревинних матеріалів, ніж їхні північні сусіди, наприклад в Московії. Вряд чи українські майстри перебивались тільки березою та дубом, але і їхній вибір в давні часи теж був не таким широким, як зараз. Адже видовий склад нашої флори з часом кардинально змінювався, і в сучасному українському ножівництві використовується багато деревинних матеріалів, які не могли бути доступними майстрам минулого. Наприклад деревина акації, яка нині зустрічається всюди по Україні, і стала, поряд з калиною, справжнім "національним" деревом, не може бути матерілом для реконструкторів старовинного українського національного ножа. Наукова назва акації - робинія (псевдоакація). Так охрестили цю породу ботаніки на честь Робена (Робіна), вченого-садівника французького короля Людовика XIII. Мандруючи по лісах Північної Америки, зокрема в Аппалачських горах, Робен звернув увагу на високе і струнке дерево з чудовими білими і надзвичайно запашними квітами. Повертаючись у Європу, він взяв з собою насіння з цього дерева. З часом ця порода оселилася в королівському парку Парижа, а потім дуже швидко поширилася по всій Європі. Росте вона у нас скрізь: на Поліссі, в лісостеповій та степовій зонах. Важко навіть повірити, що це дерево американського походження, яке зустрічається тепер майже на кожному кроці, вперше було завезене до України лише наприкінці XVIII століття, і висаджене у парку графа Розумовського, а потім і в парках інших землевласників. Значне поширення у нас акації білої пов'язане з іменем І. Н. Каразіна, який у 1808 році посадив її у своєму маєтку на Харківщині. Отже ні акація, ні її капи, не придатні як матеріал для реконструкції старовинних українських ножів.

Поїхали далі, за абеткою. Наступний об’єкт нашого огляду - абрикос. Батьківщиною абрикоса є Північно-Східний Китай, де до цих пір в дикому вигляді зустрічаються всі його первинні форми, хоч в Європі помилково вважали, що абрикос походить з Вірменії. У культуру абрикос введений дуже давно. Перша згадка про нього відноситься до періоду правління в Китаї династії Чжу (близько 2000 років до нашої ери). З Китаю культурні форми абрикоса поширилися в древню Согдіану (Центральна Азія) і на Кавказ, а вже звідти - до Середземномор'я та в інші країни Європи. Одначе, потрапивши до Європи, абрикос ще довго вирощувався лише в монастирських та князівських садах, залишаючись рідкісним делікатесом. Помилкове «вірменське» походження абрикоса увічнено в його науковій назві, бо через це непорозуміння Карл Лінней назвав його Armeniaca vulgaris. Якщо ж простежити історію слова «абрикос», то через голландську і французьку мови ми прийдемо до португальського albricoque, а потім, відкинувши арабська артикль al, зупинимося на латинською ргаесох, що означає «скоростиглий». Є й інша версія. Можливо, що назва «абрикос» походить від слова apricus - «зігрітий сонцем». Російське «абрикос» голландського походження (abrikoos). У Москві абрикосові дерева були висаджені в царському Ізмайловському саду в 1654 році. Документи того часу свідчать про те, що були висаджені дев'ятнадцять «заморських» дерев, серед них два дерева «Абрикосових яблук». Через кілька десятків років абрикоси можна було зустріти в садах багатьох бояр, росли вони і при монастирях, а до початку XVIII століття їх вже вирощували у відкритому грунті в районах південної Росії. Однак в Україні абрикос з'явився значно раніше. Українська назва дикого абрикоса і його нещеплених саджанців - «жерделі». А от, наприклад, по-таджицьки абрикос називається «зардалю», і це слово, як і наше "жерделі" - похідне від персидського «Зард-алю», що означає «жовта злива». Отже перське походження української назви дикого абрикоса може свідчити про те, що до нас абрикос потрапив не з Європи, а з Персії, можливо, абрикоси прийшли до південної України ще за часів скіфів-землеробів і персидського вторгнення до Північного Причорноморья, а звідти дикі форми абрикоса розселилися по всій Україні. Але точно назвати часи, за яких абрикос став своїм на теренах України, дуже складно. Тому використовувати деревину абрикосів для реконструкції старовинних українських ножів треба дуже обережно.

Айва в дикому стані зустрічалася на всій территорії України з найпрадавніших часів, тому її деревину можна сміливо використовувати на реконструкції ножів і іншої зброї не зважаючи на епоху реконструкції.

Айлант, або ясен китайський (манчжурський). Це дерево зараз зустрічається повсюди в Україні. Його "пальмоподібне" листя стало справжньою прикрасою наших лісків і лісосмуг, міст і сіл. Дехто може подумати, що це автохтонне дерево. Але в Європі айлант з'явився лише у 1751 р., він був завезений сюди спочатку як ботанічний курйоз, але дуже швидко заполонив її. До Російської імперії айлант потрапив у 1809 році. Коли на півдні України почали закладати казенні сади - парки, Нікітський ботанічний сад почав постачати їм саджанці айланту, а трохи пізніше став продавати їх всім бажаючим. Минуло кілька років, і землевласники схопилися за голови: придбаний айлант вів себе не по-джентльменськи, занадто швидко і самостійно множився, захоплюючи ті землі, які для нього не призначалися. "Гоніння" на айлант почалися ще понад сто років тому і продовжуються по сьогоднішній день. Треба сказати, що завезення цієї рослини в Росію і до України спочатку було зумовлене суто господарськими міркуваннями: коли стало відомо, що його листям в країнах Азії вигодовують шовковичних черв'яків. Перші досліди виявилися вдалими, але справа чомусь не залагодилася, і виробництво айлантового шовку припинилося. За іншою версією, завезення айлантів до наших країв почалося після епідемій, які нищили традиційного шовковичного черв'яка. Тому айлант почали поширювати, намагаючись отримати шовк від іншого черв'яка (Philosamia cynthia), який харчувався листям цього дерева. Але результати були досить жалюгідними, тому що цей черв'як погано пристосовувався до європейського клімату. Одне тепер можно казати впевнено - айлант прибув до нас, як гість, а тепер є повним господарем багатьох куточків нашої природи. Це справжня рослина-загарбник. І для української ножової реконструкції його красива білувато-рожева щільна деревина не годиться зовсім.

[Font]

Алича, слива і терен. Ці рослини - найближчі родичі. Зустрічаються на території України і в природних умовах, і в культурі. В дикому стані це чагарники або невеликі дерева. Почнемо з аличі. У нашій країні в дикому вигляді росте алича, або слива розчепірена. Якщо подивитися на її природний ореал, то дика алича росте в змішаних лісах від Середній Азії і Кавказу аж до Балкан і інших частин Європи. В тому числі зустрічається маже по всій территорії нашої країни. У гори алича заходить до 2000 метрів над рівнем моря. Плоди аличі з найдавніших часів використовуються народами Азії та Європи в їжу. Розрізняються кілька видів аличі. Але як культурна рослина, алича відома порівняно недавно. Первинним осередком культури аличі називають Закавказзя разом з прилеглими територіями Туреччини та Ірану. Другим осередком культурної аличі вважають Західну Грузію, третім - Балкани, звідки пішли сорти з пріснуватим смаком м'якоті плодів. Другою дикоростучою "сливою" в Україні можна вважати терен. У вигляді колючого чагарника він росте в лісах, по узліссях, ярах, чагарниках в лісостепу та степу, в Криму, піднімаючись високо в гори.  Поширений у Закарпатті, Карпатах, Розточчі — Опіллі, в західному Поліссі і в північному Лісостепу, в Степу і Криму замінюється терном степовим. Терен степовий (Prunus spinosa subsp. stepposa Kotov.) відрізняється від попереднього виду більшим опушенням і крупнішими плодами (1,5 — 2 см у діаметрі.) Поширений по всьому українському Степові. Крім того на західній частині Степу і в Криму, а також в Придністров'ї росте терен молдавський (Prunus spinosa subsp. moldavica Kotov). Досить зимостійка і світлолюбна рослина. Плоди кисло-солодкі, терпкі. Мабуть від схрещування цих двох дикорослих видів - аличі та терену - і з’явилася слива домашня - найбільш розповсюджений вид сливи у нашій країні. Чому є підстави говорити про це? Бо саме при схрещуванні терну Prunus spinosa з аличею Prunus divaricata була отримана рослина повністю ідентична сливі домашній. Ймовірно, що дика слива з’явилася в ході еволюції саме таким шляхом. Південна алича має жовто-червоне забарвлення, північний терен темно-синє. Їхній нащадок поєднує ознаки обох видів: холодостійкість терну і смакові якості аличі, має забарвлення в широкому діапазоні синьо-жовто-червоних відтінків для різних сортів. Географічним центром походження домашньої сливи можна вважати територію, що простирається від Східного Кавказу до східного узбережжя Адріатичного моря, включаючи Балканський півострів і Малу Азію. Слива домашня зустрічається тільки в культурі. Культивується повсюди в Європі, Азії, Північній Америці. Історія появи сливи домашньої в садах наших предків відома майже точно, а от історія її виникнення як ботанічного виду інтригуюче несподівана. У VII пісні "Одіссеї" Гомер, описуючи сад царя Алкіноя, називає яблуню, грушу, гранат, маслини і виноград. Слив серед цього достатку плодових порід, що ростуть на острові, не було і бути не могло, оскільки стародавні греки познайомилися з цією культурою набагато пізніше. Але вже на рубежі III і IV століть до н. е. Теофраст описав два оброблюваних різновиди сливи - високу деревоподібну форму і низьку деревоподібну дикорослу форму з терпкими і дрібними плодами (мабуть, все ж таки терен). Теофраст також згадує якийсь благородний сорт сливи з дуже солодкими плодами. Ймовірно, це перший опис сливи домашньої, про що говорить універсальність використання її плодів за описом, бо вони були придатними в тому числі і для сушіння, а саме цим слива домашня вигідно відрізняється від всіх інших видів слив. Безсумнівно, що і в Грецію, і в Єгипет домашня слива потрапила з Передньої Азії, оскільки тут, як вважають, знаходиться первинний осередок її походження. Але яким чином з'явився гексаплоїдний вид там, де спільно росли два інших види - диплоїдні алича і тетраплоідний терен? Можливо від їх перезапилення, але не простого, бо алича і терен різнохромосомні види, а екстремального, коли відбулося щасливий збіг багатьох обставин, що цілком можна пояснити з точки зору сучасної генетики. Але ось що цікаво: у дикому вигляді слива домашня ніде не зустрічається! Здичавілі сіянці не є рідкістю - але це сіянці культурних сортів, які потрапили назад у здичавілий стан не без участі людини. Отже, можливо саме людині належить заслуга у виявленні тієї першої сливи, потомство від якої розпочалася переможна хода цієї рослини. Перші високоцінні сорти сливи домашньої були виведені не в Європі. У районах Середземномор'я вони знайшли свою другу батьківщину, маючи своє походження від єдиного, швидше за все перського коріння. Даний факт був підтверджений одним з методів багаторівневого статистичного аналізу, за допомогою якого порівнювався вміст хімічних речовин в плодах різних сортів сливи домашньої. В результаті виявилася висока ступінь спорідненості європейських сортів групи Ренклод та їх родоначальний зв'язок зі знаменитим сортом сливи домашньої Ренклод зелений, який має персидське походження. Пошуки місця походження Ренклоду зеленого спочатку ведуть до Греції, де він був відомий під назвою грецька слива. Проте Греція - це лише друга батьківщина. Про давнину походження сорту говорить той факт, що він досить легко зберігає свої сортові особливості при насіннєвому розмноженні. Тому ренклод зелений широко залучався до міжсортового схрещування, і на його основі створено багато нових сортів європейської селекції.
Слива з давніх пір відноситься до числа улюблених і корисних фруктів. Під час археологічних розкопок в Європі серед інших знахідок часто виявляють кісточки слив. Це свідчить про те, що люди добре знали сливу в давні часи. Є припущення, що Олександр Македонський, повертаючись з походів на Сході, привіз не тільки золото і коштовності, а й кілька сливових дерев. Вважається також, що поширенню сливи в Європі сприяли хрестові походи. Досліджуючи час розповсюдження сливи по Європі, ясно бачимо, що у Польщі сливи з'явилися в ХI столітті; в садах Франції, Німеччини зливу набула поширення в XV-XVI ст. А от поява культурної сливи в Україні відноситься до часу Київської Русі. В Московії почали культивувати сливу лише в середині XVII століття, за царювання Олексія Міхaйловича, який був великим любителем екзотичних овочів і фруктів. Із Західної Європи було привезено кілька сливових дерев і посаджено за Москвою, в царському селі Ізмайлово, де вони прижилися і перекочували в інші аристократичні сади. До Америки сливу завезли перші колоністи. Отже сливу можна сміливо використовувати для реконструкції українських ножів починаючи з часів Київської Русі, а аличу і терен - з будь якого часу. Про терен мова окрема. Це одна з головних символічних рослин українського національного пантеону.
Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає,
Хто в любові не знається, той горя не знає.
Хто ж не знає цю старовинну народну пісню? Образ терену, як і образ калини, з прадавніх часів використовувався в українському народному фольклорі. Терновий вінок багато століть поспіль був символом трагічної і героїчної долі нашого народу. До цього можна додати тільки одне - ми точно знаємо, що з деревини теренів виходили добрі руків'я на козацькі шаблі і гайдамацькі ножі.

Береза. На теренах України росте 8 видів. Найпоширеніші у нас берези - бородавчаста та пухнаста. Береза утворює чисті й мішані лісові насадження на Поліссі, в Лісостепу, Карпатах. Вона була і залишається однією з основних лісоутворюючих порід. Тому можна сміливо говорити, що березові капи, сувелі, береста могли використовуватися нашими предками в ножівництві.

Бузок. Здається, що бузок наш рідний кущ, що він ріс на наших землях завжди. Але у Європі бузок - чужинець. Його батьківщина - Мала Азія, Персія, звідки бузок потрапив до нас лише в XVI сторіччі. Вперше він був описаний в 1562 році, коли Ангериус Бусбег, посол імператора Фердинанда I, привіз бузок до Відня з Константинополя. Близько цього ж часу, очевидно, бузок потрапив і в Англію, тому що в тогочасному описі замка Нонсеч говориться, що в тамтешньому парку було кілька мармурових басейнів, навколо одного з яких росли 6 кущів бузку, які відрізнялися чудовим ароматом. Отже, в XVI сторіччі бузок був у Європі ще великою рідкістю, але невибагливість до ґрунту та кліматичних умов, а також висока декоративність, сприяли його швидкому розповсюдженню по всіх європейських країнах. Через 40 років після першої появи, вже не було в Європі саду або парку, де б не ріс бузок. От така офіційна версія заселення бузком Європи і України. Але є твердження, що бузок в дикому стані зустрічався в Карпатах ще задовго до цього. Та, мабуть, слід враховувати офіційну версію, і ставити бузкову деревину на руків’я тільки тих ножів, які є історичними реконструкціями від кінця 16-го століття.

[Font]

Бук. Це дерево з давніх давен поширене в Україні. З родини букових, яка нараховує 10 видів, у нашій країні зростає два: бук лісовий, або звичайний, і бук кримський. Бук лісовий — одна з найпоширеніших порід у Карпатах. В Закарпатській області він головна лісоутворююча порода. Межа його суцільного поширення збігається з кордонами карпатських передгір'їв. Букові насадження тут становлять тисячі гектарів. В Українських Карпатах бук зустрічається на різних висотах над рівнем моря. Нижня межа — 330—340, верхня - 1200—1300 м. У Горганах з Прикарпатського боку низькі гори порослі буковими лісами з домішкою смереки та ялиці. З висоти 800 м ростуть смеречники з домішкою бука. У Високому Бескиді низькогір'я вкрите листяними і мішаними лісами (бук, граб, береза, липа), на вищих горах переважають чисті букові ліси або букові з домішкою клена, явора, ільма, які досягають смуги субальпійських полонин. На жаль, внаслідок хижацького ведення господарства в минулому площа бучин різко скоротилася. Але колись бук був справжнім господарем Карпатського регіону. Недарма одна з географічних областей так і називається - Буковина. Сучасний ареал бука європейського (лісового, західного, звичайного) охоплює майже всі країни Європи. Східна межа його суцільного розташування сягає Передкарпаття та Молдови. Далі на схід, із погіршенням еколого-кліматичних умов, подекуди бук зустрічається локальними фрагментами (острівцями), або спорадично (Львів, Тернопіль, Кам’янець-Подільський). Отже бук - давня деревна порода, яку наші предки могли використовувати в ножівництві і зброярстві. Але тут слід зважати на конкретні часові і географічні обмеження. Наприклад, запорізькі козаки, район дій яких обмежувався в основному степовими і лісостеповими районами України, вряд чи мали змогу широко використовувати деревину бука, бо його основні місця розповсюдження були під владою супротивників козацтва. Хоч, звісно, і в ті часи існував товарообмін, але тут треба досить добре міркувати перед тим, як робити реконструкцію старовинної зброї.

Вишня та черешня. У стародавні часи люди зовсім не розрізняли вишню і черешню. Тому багато з того, що написали тодішні вчені про вишню, мабуть, має відношення і до черешні. Отже, перші історичні відомості про вишні-черешні зустрічаються у «батька ботаніки» Теофраста (IV ст. до н.е.), який називав її «церазус», а потім у Фрааса. Однак більш грунтовні дані про культуру вишні наведені у творах Плінія Старшого (I ст. до н.е.). Останній писав, що в Рим вишня вперше була завезеною Лукуллом з Понтійської області, тобто з Криму чи прилеглих до Чорного моря областей сучасної України. Потім вона поширилася по всій Європі, дійшовши за 120 років до Британії. Пліній дає описи найбільш поширених в ті часи 10 сортів вишні. Але після Плінія аж до епохи Пізнього Середньовіччя, історичні відомості про вишню майже відсутні. Є лише уривчасті відомості про поширенні багатьох сортів культурної вишні у Франції в середніх віках. Це знаходить підтвердження в капітуляріях Карла Великого (768-814 рр.), де вказано, що «садять в моїх садах вишні різних сортів». В XIV столітті на півночі Франції (Нормандія) вишня набула досить широкого поширення як десертне блюдо і як сировина для виготовлення вишневого морсу. З архівних документів міста Руана (Франція), які відносяться до 1357 року, встановлено, що звідти купці вивозили вишневий морс у величезних кількостях. У XVI столітті італійський ботанік Маттіолі (1487-1577) робить деякі незначні доповнення до описів вишні, зроблених Плінієм на самому початку нашої ери. Таким чином, можна зробити припущення, що за майже півтори тисячі років прогрес у селекції вишні був вкрай незначним. Однак вишневі насадження, які були поширені в багатьох країнах Європи ще за часів стародавнього Риму, в єпоху Середньовічча та в часи Відродження збереглися і поширилися майже по всіх країнах Старого Світу. У німецькому місті Майнці в 1491 р. було видано ботанічне твір «Гербаріус». У цьому творі вишні підрозділялися вже на дві основні групи: кислі і солодкі, тобто на власне вишні та на черешні. Багаті традиції культивування вишні мала Англія. Туди вишня потрапила ще за часів римлян, як повідомляв про це ще Пліній. На території Англії культура вишні знайшла найбільш сприятливі умови в Кенті, де оселилися перші вихідці з Риму. Однак про подальшу долю вишні в Англії до XVI ст. було мало відомо. Але з цього сторіччя починають з'являтися твори, присвячені культурі вишні (Тернер, Жерард, Паркінсон та ін.) В одному з них подано опис степової, або карликової, вишні, якої, мабуть, у той час в Англії приділяли певну увагу. Культура вишні в Америці стала відомою лише після відкриття цього континенту. Перші насадження європейських сортів вишні в Північній Америці пов'язані з французькими поселеннями в Канаді, Іллінойсі та на Середньому Заході у XVIII ст. При цьому немає будь-яких даних про те, що ті чи інші індіанські племена вирощували плодові та ягідні рослини. Разом з тим відомо, що аборигени Нового Світу досить широко вживали плоди дикорослих рослин, включаючи місцеві види вишні та винограду. В штаті Коннектикут культура вишні з'явилася раніше, ніж у Канаді. У названому штаті першим садівником виявився голландець з Нью-Амстердама (Гайана), який у 1633 р. влаштувався в тому місці, де тепер знаходиться м. Хартфорд. Давид Пітер Де-Фриз, чиновник форту, написав у своєму щоденнику 12 червня 1639 року: «Я пішов до начальника і запросив міністра, майора та інших осіб разом з їх дружинами, які їли вишню, 40 і 50 кущів якої було на нашому редуті...» Значно пізніше вишня з'явилася в Каліфорнії і взагалі на Тихоокеанському узбережжі Північної Америки. Згідно з відомостями, що приводиться Г. Л. Філпом, першими інтродукторами вишні до Каліфорнії були російські поселенці у Форті-Росс.
Вишня – одне з найстаріших плодових дерев в Україні. Наші предки знали її з дуже давніх часів, спочатку як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше вони почали культивувати її, вивели нові цінні сорти. Біологи припускають, що вишня потрапила до України з Малої Азії. Проте походження назви цього дерева, яка в багатьох мовах має слов’янський корінь, досі не можуть пояснити. Питання і досі є гостродискутивним. Одні вважають, що дерево потрапило на наші землі з теплих країв — з Близького Сходу чи Китаю, навіть з Японії, де воно завжди було священним. Дехто обстоює думку про автохтонність вишні на наших землях, адже вона відома тут із давніх-давен, з індоєвропейського періоду. Грінченко у своєму “Словнику” фіксує лексему “вишній”, тобто високий, верховний, небесний, Божий, і наводить вислів: “Господи вишній, чи я в тебе лишній?” Схожі звертання є в піснях: “Мамо (варіант: мамко; ненько), моя вишня, чи я в тебе лишня?” Назву “вишня” дехто із сучасних дослідників (Г. Лозко, А. Багнюк тощо) сприймає як прикметник (від вишній, всевишній). А. Багнюк відзначає: вишня “від слова “вишина”, а також “Вишній”, той, що найвище, тобто Всевишній Бог” (“Символи українства”. — С. 200). Г. Лозко пише, що вишня як “божественне дерево” присвячувалася “найвищим Богам народовір’я (саме Різдво — свято Прабога Рода - Сварога)”. Очевидно, “вишній” не слід “підтягувати” до означення “Всевишній”: є вишній, а є Всевишній. Але все одно вишня — символ світового дерева, дерева життя; символ сонця; святе Боже дерево; символ дівчини, матері, рідної домівки, рідного краю; любові; злагоди; символ України. Вишня використовувалась в українській Новорічній обрядовості задовго до привнесеного Петром І звичаю ставити ялинку. Її викопували восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Нового року. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до Нового року вона зацвітала, це був добрий знак. Заносити ж в хату ялинку вважалося паганою прикметою, бо вона завжди була символом смерті. Занести в хату ялинку за віруваннями наших пращурів означало впустити до себе біду. А вишню ставили не напередодні нового року, а ще восени садили з коренем у дерев’яну діжечку з землею, поливали тільки водою, принесеною в роті, а в березні з’являвся білий, біло-рожевий вишневий цвіт, що за ним домашні (кожен мав свою гілку) визначали врожайність, а дівчата пророкували собі долю: вийдуть заміж чи ні. Можливо, первісно саме до дерева-мами, а не до матері, були звернені слова доньки, гілка якої чомусь не зацвіла: “Мамо, моя вишня, чи я в тебе лишня?” Вишні, вишневий сад символізували дім, родину, кохання; втоптана стежечка до вишні — образ доступної дівчини. У купальському, весільному обрядах вишня теж виконувала роль обрядового дерева (“купайлиці”, “гильця”). Вишня та її плоди — соковиті темно-червоні або ясно-червоні ягоди з кісточкою — завжди відігравали важливу роль у народній кухні, медицині. Вишняк, вишнівка — ритуальний напій, що додавав снаги й смаку життя молодим або виснаженим, вселяв оптимізм і бадьорість старшим. Ну а вареники з вишнею завжди були улюбленою національною стравою. Хата у вишневому садочку – це одвічне замилування всього українського народу. Вона оспівана багатьма письменниками і поетами. Тому Шевченківський «садок вишневий коло хати» став символом України, бо завжди був нам рідним і близьким. Як вже казалося, вишня була дуже поширеною в Україні ще за часів Київській Русі, саме звідси вишню інтродуковано в більш північні райони, до Московії та Новгородчини. Ні татарська навала, ні негода Руїни не змогли змусити українців відмовитися від своїх вишневих садочків. У багатьох районах України вирощування вишні здавна набуло яскраво вираженого товарного значення. У другій половині 18-го століття врожаї багатьох селянських вишневих садів по всій Україні, а особливо на Полтавщині, повністю віддавалися на відкуп приїжджим купцям, тобто врожай продавався заздалегідь і повністю, причому це було не поодиноким, а досить поширеним явищем. Навіть страшні сталінськи податки на кожне дерево і кущ в селянському садочку не змогли знищити легендарний український вишневий садок.
Вишня пташина, або черешня. Солодкість плодів черешні приваблює не тільки людину, але і птахів. Звідси і походить її латинська назва - Cerasus avium (вишня пташина). Існує версія, що до Європи черешня потрапила саме завдяки птахам і ще задовго до появи тут першої людини. Деякі відомості, наведені в нарисі про вишню, показують дуже близький родинний зв'язок черешні з вишнею. І та, і ця рослина відносяться до одного і того ж роду, однак належать вони до різних видів. Історія культури черешні дуже тісно переплетена з історією розповсюдження вишні, і тому майже все, що написано про вишню, в рівній мірі відноситься і до черешні. Це легко зрозуміти, якщо мати на увазі, що в давні часи і аж до епохи Відродження дослідники не не бачили ніякої різниці між черешнею і вишнею, називаючи першу солодкою, а другу кислою вишнею. Втім, і до наших днів у країнах, де говорять англійською мовою, вишню називають кислою, а черешню - солодкою вишнею. На думку багатьох дослідників, культурні форми черешні виникли з її дикорослого виду та вирощуються з незапам'ятних часів ближче до південних меж помірної зони північної півкулі і почасти в субтропіках. Археологічні залишки черешні (її кісточки), знайдені в житлах доісторичних людей на теренах сучасної Швейцарії, у південній частині Німеччини, в Північній Італії і навіть на півдні Швеції, дозволяють думати, що на вказаних територіях черешня росла ще в доісторичні часи.
Сучасна географія культури черешні майже без остачі пов'язана з країнами Старого і Нового Світу, розташованими на північній півкулі. На відміну від вишні звичайної, черешня порівняно широко поширена в природних фітоценозах, наприклад у листяних лісах нижнього та середнього поясу України. Дико росте також в Південній Європі, на Кавказі і в Південній Азії. В Україні вона поширена всюди, виключаючи лише деякі вкрай непридатні для неї місцевості в горах, на болотах і т.п. Культурні форми черешні вирощуються теж по всій Україні, але найбільші, промислові сади розташовані в Криму, на Півдні, в деяких центральних областях, а також на Закарпатті. Повних даних про історію поширення черешні в нашій країні немає. Можна тільки припускати, що вона росла тут здавна в дикому вигляді, і місцеві жителі дуже давно ввели її в свою культуру садівництва. У Криму її вирощували ще грецькі колоністи. Була вона в Київській Русі, про що свідчать згадки в старовинних українських піснях. Отже, без сумніву, її деревина є придатною для історичної реконструкції.

В'яз, або ільм, або берест, або карагач. Батьківщина ільмів - Центральна і Південна Європа, Кавказ. Прохолодні лісу, найчастіше такі, що ростуть на берегах річок, з поверхневими шарами грунту - ось найбільш природне середовище цих дерев. В'яз також добре переносить і перебування у воді під час розливу річок. Від рівня моря берест піднімається на висоту до 600 м. Поширення цих видів дерев - від Франції та Іспанії до південного узбережжя Каспійського моря. В Україні зустрічається повсюди, це автохтонне дерево, тому і деревина ільмів, і їхні капи придатні для реконструкції українських ножів будь яких епох.                       

Гледичія. В Україні найчастіше зустрічається гледичія звичайна, яку завезли до нас у минулому столітті з Північної Америки. У себе на батьківщині порода досягає 45 м висоти, на теренах України в сприятливих умовах висота столітньої гледичії - 20 м. Перші дерева цього виду посаджені у нас в 1877 р. на території теперішнього Володимирівського лісництва на Миколаївщині. З того часу саджають її в різних районах України, насамперед у степовій зоні. Отже, для реконструкції українських ножів минулого деревина гледичії історично не придатна.

Глід. У листяних і мішаних лісах, на узліссях і галявинах, на схилах гір і балок по всій Україні зустрічається глід — невеличке деревце або кущ висотою 2—4 м. Належить він до родини трояндових, і за кількістю видів займає серед чагарникових одне з перших місць. На земній кулі налічується майже 1250 видів глоду. В Україні найчастіше зустрічається глід український, одноматочковий, п'ятиматочковий, великонасінний, криваво-червоний, звичайний або колючий і п.д. Більшість з цих видів - автохтонні, ростуть в Україні з доісторичних часів. Деревина глоду гарна, міцна і дуже тверда, червонуватого або жовтуватого кольору. Росте глід надзвичайно повільно. Річні кільця дуже вузенькі, їх ледве можна помітити неозброєним оком. З деревини глоду ще за часів сивої старовини виготовляли держаки і ручки для ударних інструментів, різні токарні та інші вироби. Отже ця деревина придатна для реконструкції українського ножа будь яких епох.

[Font]

Горіх волоський (або грецький за російською традицією) є найціннішим і найпоширенішим серед сорока представників горіхового роду. Ця порода — одна з найдревніших плодових культур. Вже у стародавні часи горіх культивували в Персії, Малій Азії, Греції, Закавказзі і Криму. У Європі вперше згадується він у VII столітті до нашої ери. Історик давнього світу Пліній стверджував, що греки вивезли горіх з садів персидського царя Кіра і ввели його в культуру. Грецький вчений Теофраст (IV—III століття до нашої ери) називав цю породу персидським горіхом. В період розквіту Римської імперії горіх з Греції потрапив до Італії, звідти у Францію, Болгарію та інші країни. Римляни називали його плід царським, жолудем Юпітера, або божественним жолудем. Вони вважали плоди горіха символом достатку і щастя. Ще в давні часи садівники гідно оцінили горіх за його довголіття, чудові декоративні якості та смачні плоди. У стародавній Елладі горіховим листям вистилали шлях героям. За свідченням давньогрецького історика Геродота, жерці Вавілона забороняли простим людям вживати горіх у їжу, вважаючи, що він благотворно впливає на розумову діяльність. Таким віруванням сприяло й те, що ядро горіха, звільнене від шкаралупи, дуже схоже за формою і наявністю звивин на мозок людини. У стародавній Греції існувала легенда, згідно з якою Карія, дочка лаконського царя Діона, коханка Діоніса, була перетворена ним у горіхове дерево (Карія з давньогрецького — горішник). Елліни присвячували горіх богині Артеміді. На її честь дівчата водили хороводи навколо вікових дерев. Згідно з іншою легендою одного разу дівчата, учасниці хороводу, дуже чогось перелякалися. Вони кинулися під крону горіха і раптово перетворилися у плоди, які повисли на дереві. Вчених давно цікавить справжнє, а не легендарне походження горіха волоського. Тепер доведено, що його батьківщина - гори Середньої Азії, Гімалаї, Афганістан, Тібет, Іран, Закавказзя. Отже, горіх — порода гірських районів. Найбільші масиви дикорослого горіха зростають у Киргизії на схилах Ферганського і Чаткальського хребтів, де вони підіймаються у гори на висоту до 2000 м над рівнем моря. В цих унікальних лісах зустрічається понад 150 видів деревних і чагарникових порід. Це справжній ботанічний сад, створений природою. Наприклад, М. І. Вавілов вважав горіхові ліси Киргизії одним з центрів походження багатьох культурних плодових рослин.
Чому ж цю породу у більшості країн світу називають горіхом грецьким, а у нас в Україні - волоським? Очевидно, тому, що його культивують в Греції з прадавніх часів і звідси він поширився в інші країни світу. Та в Україну горіх завезли з Валахії — сучасної Румунії, тому у нас й називають його волоським. В період існування Київської Русі горіх вже широко культивували в садах, зокрема монастирських. Є незаперечні дані, що його саджали на території Видубецького, Межигірського, Мотронинського та інших монастирів. Монахи вибирали для посадки кращі сорти горіха. Вчені вважають, що й зараз на території колишніх монастирів ростуть горіхи паросткового походження, які з'явились на пеньках дерев, посаджених монахами. Отже волоський горіх можна сміливо використовувати для реконструкції українського ножа починаючи з княжої епохи.

Горобина. Ареал горобини птахопривабливої охоплює всю північну частину євроазійського материка. Оскільки горобина птахоприваблива є морозостікою рослиною, то її ареал деколи може заходити навіть за полярне коло. У дикорослих фітоценозах горобина птахоприваблива росте поодиноко і невеликими групами на полянах лісів, вздовж ярів, на узліссях листяних, мішаних і хвойних лісів, деколи може утворювати суцільні насадженя. В лісовій зоні добре росте на дерново-підзолистих і сірих лісових ґрунтах, краще росте на легких і середніх суглинистих ґрунтах, проте і на бідних, піщаних і суглинистих ґрунтах росте погано. Природні запаси сировини горобини птахопривабливої в країнах Східної Європи є значними, зокрема, найбільші запаси даної сировини зосереджені в центрально-чорноземній зоні Росії. В Україні найбільші ресурси горобини птахопривабливої є на Поліссі, в Галичині, в передгірських і гірських районах Криму. Інші види горобини, близькі до даного виду, мають переважно власні обмежені ареали поширення на території Європи та Азії. Але на території України, Білорусі та європейської частини Росії у дикому стані росте переважно горобина птахоприваблива. В культурі її вирощують по всій Україні, крім деяких степових районів. У гірському Криму росте горобина кримська, або великоплідна (S. domestica L.), - дерево висотою 10-12 (до 20) м, з шірокопірамідальною або кулястою кроною, з потужним, струнким стовбуром до 1,3 м в попереці, який вкритий шерохуватою, сірою, тріщинуватою корою. На північному заході і заході України також поширена горобина глоговина, або берека лікувальна S. torminalis (L.) Crantz, - високе струнке дерево висотою до 25 м і діаметром стовбура 25-30 (до 60) см, з темно-сірою тріщинуватою корою, як у клена. Про надзвичайно цінні якості берекової ядрової, червоно-коричневої з красивою текстурою, деревини, яка використовується для виготовлення меблів та інших цінних виробів, люди знають давно. Це й стало основною причиною її тотального знищення. Отже, деревина горобини і береки може використовуватися в реконструкції українських ножів будь яких епох.

Граби - автохтонна порода в Україні, але в деревообробці вона традиційно не надто популярна, і це не зважаючи на свою поширеність, і на це є багато причин. Пов'язано, перш за все, з тим, що в Україні є багато більш цінних порід дерев, з більш багатою текстурою, до того ж люди стикаються з багатьма труднощами, які виникають при обробці грабової деревини. Існує народна назва, яка красномовно свідчать про властивості грабової деревини - «залізне дерево». Граб має найвищу щільністю серед вітчизняних порід, поступаючись тільки акації білій (або рабінії псевдоакації), однак її можна вважати вітчизняною лише умовно, оскільки вона завезена до нас з Північної Америки, а граб ріс у нас завжди. По міцності і твердості граб також поступається тільки білій акації. Зносостійкість деревини граба оцінюється як дуже висока, деревина погано піддається механічній обробці (за винятком токарської) через хвилясту внутрішню структуру волокон і високу в'язкість. Фінішна обробка поверхні грабової деревини вимагає великої ретельності, але приклавши певних зусиль можна добитися прийнятних результатів при її поліруванні. Добре сприймає протрави, морилки, фарби. Завдяки природному світлому кольорові, деревині граба можна надати найрізноманітнішого забарвлення. Завдяки цьому вона досить добре імітує екзотичні породи, зокрема - чорне і чорне дерево. Зважаючи на вищесказане, деревина граба переважно використовується там, де потрібна висока твердість, в'язкість, стійкість до ударних навантажень. Здавна використовується на руків’я ударних інструментів. Отже, в принципі деревина грабів може використовуватися для ножової історичної реконструкції.

[Font]

Груша. Взагалі, у світі налічується близько 60 видів дикої груші, які зустрічаються в основному в гірських лісах  помірного і субтропічного поясів Північної півкулі. У Західній і Центральній Європі вона росте практично всюди в горах і прибережних лісах, за винятком Скандинавських країн і Шотландії. Тут налічується близько 20 її видів. Кілька видів дикої груші зустрічаються на Чорноморському узбережжі Криму та в горах Кавказу. Є дикоросла груша і на всьому північному узбережжі Малої Азії, в Закавказзі, на півночі Ірану та в гірських лісах Центральної Азії. У гірських лісах вона зустрічається на висоті до 1600 м. У Північній Америці дика груша (в протилежність дикій яблуні) відсутня. Культурні сорти груші походять з Персії і Вірменії, хоч дехто вважає, що вона прийшла до цих країн з Китаю. Звідти вона приблизно 2000 років тому потрапили в Центральну і Західну Європу через Грецію і Римську імперію. Але перші досліди найпростішої селекції та культивування цих плодових дерев на території Європи відносять, за даними розкопок, до пізнього неоліту. Культурні сорти груш з'явилися в Греції близько 1000 років до нашої ери. Вони вважалися даром богів і культовими деревами, і в цій якості не раз згадуються у грецьких міфах. У Римській імперії розведення та селекція культурних форм груш розвивалися ще більш інтенсивно. На початку нашої ери їх вже налічувалося 39 сортів. Тут вперше зробили щеплення груші. Родоначальницею багатьох культурних сортів є груша лохолиста - дерево висотою до 15м. Росте найчастіше як поодиноке дерево в Центральній і Східній Європі, у східних районах Малої Азії, в Mолдавіі і в Криму. Добре росте на кам'янистих схилах, на галявинах і узліссях граб-дубових і букових лісів. Іноді утворює розріджені ліси. Груша кавказька - ще один цікавий дикорослий вид - це дерево висотою до 25-26 м. Поширена на Кавказі і в Закавказзі, в прибережних лісах і високо в горах. На відміну від інших видів дикої груші, утворює чисті грушеві ліски, які виникають на сінокосах, занедбаних пасовищах і т. п. Зустрічається і як домішок в різних типах лісу. На півдні України вона зустрічається на межі лісостепової зони, у так званих байрачних або балочних лісах разом з дубом, ясенем, липою, буком та кленом. На жаль, байрачні ліси, які раніше грали велику природоохоронну роль, більшою частиною знищені або пригнічені. Отже, різні види дикорослої груші здавна росли по всій Україні, тому її деревина може використовуватися на потреби українського реконструктивно-історичного ножівництва без будь яких обмежень.

Дуб. Про нього мабуть не слід багато писати. Автохтонний. Придатний. Лише треба уникати деревини вселенців - американських порід дуба, яка дещо відрізняється за кольором і текстурою від деревини дуба вітчизняного.                           

Каштан. Хоч сьогодні неможливо уявити собі деякі українські міста без цього дерева на вулицях, а Київ і Одеса вважають кінські каштани своїми символами, але ці дерева з'явилися в Україні відносно недавно. Батьківщиною кінських каштанів вважають Азію, де вони і нині зустрічаються в гірських районах Ірану і в передгір'ях Гімалаїв. Уже в доісторичні часи каштан кінський переселився на захід, де прижився в горах на Балканах, на півночі Греції, Албанії, Республіки Македонії, Сербії й Болгарії, у листяних лісах разом з вільхою, ясеном, кленом, грабом, липою, буком і іншими деревними породами, піднімаючись у гори до висоти 1000-1200 м над рівнем моря. Звідси їхнє насіння привезли до інших країн Європи порівняно недавно - десь в XVI столітті. За однією з версій, на Русі кінські каштани з'явилися трохи раніше завдяки Софії (Зої) Палеолог (?-1503) - племінниці останнього візантійського імператора Костянтина XI, яка стала дружиною князя Івана III. Ще одна версія появи каштанів в наших краях пов’язана з діяльністю колоністів-генуезців в Криму, що припадає на XIII-XIV ст. - період генуезской колонізації Чорноморського узбережжя. Отже, питання це спірне, тому потребує додаткових досліджень. І хоч каштани, дійсно, стали справжньою дорогоцінною прикрасою наших міст і сіл, але для реконструкції давніх українських ножів їхню деревину і капи використовувати можна тільки відносно певних часових рамок - десь від кінця XVI століття.

Клен. Не всі види кленів можуть бути використаними в історичній реконструкції. Наприклад клен ясенелистий, або американський, що в природі зустрічаючись від Канади до Флориди, і від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя Америки, а нині росте у наших краях повсюди - то недавній вселенець, тому ні він, ні його капи не придатні для потреб українського історичного ножівництва. Взагалі то рід клен (Acer) поєднує близько 150 видів листопадних дерев і чагарників, з яких на території України можна зустріти більше двох десятків видів, але автохтонними крім клена звичайногоа або гостролистого - найбільш розповсюдженого в Україні - можна вважати тільки дуже поширені у нас явір (або клен білий), клен татарський і клен польовий. Всі інші клени - недавні вселенці, і не можуть використовуватися для потреб реконструктивного ножівництва.                   

Лох. Тут є одне непорозуміння. Дику маслину (народна назва) у нас часто називають лохом сріблястим. З іншого боку лох сріблястий - вселенець з Північної Америки. Він прибув до нас зовсім недавно і нині широко застосовується в садовому будівництві. То що ж, дика маслина - не наше дерево? Та ні, дика маслина - то зовсім не лох сріблястий, як часто помилково пишуть, а це лох вузьколистий, і він росте у нас по всій Україні споконвіку. Так, він родич лохові сріблястому, але то зовсім інша рослина. І деревину лоха вузьколистого, або дикої маслини, або дикої оливи, можна сміливо використовувати для ножової реконструкції без часових обмежень. 
                         
Персик. Наукова назва персика, як і саме слово "персик" в багатьох європейських мовах, походять від ранньої європейської віри в те, що персики походять з Персії (зараз Іран). Але сучасна ботанічна наука твердить, що вони походять з Китаю, і що з'явилися в Персії, а потім і в Південній Європі ще у дохристиянські часи, напевне тільки завдяки торгівлі і Шовковому шляхові. Персик - один з найбільших китайських і японських сімволов-оберігів. Древину з персикового дерева, його квіти і плоди, пов'язували з безсмертям, довголіттям, весною, юністю, одруженням та охоронною магією. В китайських міфах персикове Дерево Безсмертя, яким опікувалася сама Цариця Небес Ксі Ванг My, давало плоди кожні три тисячі років. Шу Лао, бог довголіття, на зображеннях зазвичай тримає в руках персик. Деревина персика використовувалася для виготовлення чудодійних чаш, чарівних паличок для вигнання злих духів, статуеток і зображень богів-покровителів. Гілками персика прикрашають будинки на китайський Новий рік. Вірування в містичну здатність персика, як рослини, яка є оберігом від багатьох бід, зустрічається також і в Японії. І в Китаї, і в Японії квітка персика є символом чистоти і цнотливості. Персик - один з трьох благословенних фруктів у східному буддизмі. В давнину люди вважали персик кращим з п'яти дерев, здатним вмиротворяти духів та примар. З часів династії Тан, з деревини персика вирізали фігурки і амулети. В мистецтві Відродження, персик з листочком був символом правдивості, що є наслідком не забутої традиції антічних часів, коли це поєднання означало щиру, сердечну промову. З персиками пов'язано багато старовинних легенд. Згідно з однією, царі Персії, для помсти непокірним єгиптянам, насадили в Єгипті безліч персикових дерев, які містили отруту. Однак цілющий ґрунт Єгипту позбавив персики від отруйних властивостей, і з тої пори вони стали найулюбленішим фруктом багатьох мільйонів людей. Що стосується України, то сюди персики потрапили ймовірніше з Західної Європи тільки десь у 17-му столітті, але ще довго вирощувався тільки в садах монастирів та багатих вельмож. А голоплідний персик, або нектарин, потрапив до нас взагалі зовсім пізно - лише у 1866 році через Нікитський ботанічний сад. Звідси він поширився по всьому Криму, потім потрапив до інших південних і західних областей України, в Молдавію, на південь сучасної Росії. От такі терміни. Тому використовувати деревину персиків для історичної реконструкції слід дуже обережно.

[Font]

Софора. На території України зростає 6 видів софори, і всі вони інтродуковані до нас з інших країн світу на початку XIX століття. Дикоростучі ліси з участю софори зустрічаються у Японії, Кореї. А перші посадки софори в Україні зроблені в Нікітському ботанічному саду у 1814 р. Тепер цю породу можна побачити в парках, скверах, на вулицях міст і сіл, у лісопосадках Криму, південних областей України. Це рослина з гарною твердою деревиною, яка, нажаль, не придатна для реконструкції давньоукраїнського ножа.

Платан. Ростуть платани на обох півкулях нашої планети – в Північній Америці, в Європі, в Азії. Платани є одними з небагатьох представників орнаментальних листяних дерев, які завдяки прекрасній, густій кроні, красивому забарвленню стовбура і гілок, а також оригінальним кулястим супліддя вважаються декоративно цінними. Платанами захоплювалися і древні греки, і перси, і римляни. Їх вирощували всюди, і всюди вважали справжніми перлинами рослинного світу. Деякі з древніх платанів мають власні імена. Ці дерева - живі пам'ятники людської історії і культури. Висаджували їх зазвичай вздовж доріг, біля джерел, біля храмів. В Україні платани живуть порівняно недавно. Вважається, що їх завезено з Італії або Балкан в 16 або 17 століттях. Це слід мати на увазі реконструкторам історичних українських ножів.                 
                           
Черемха. Черемха звичайна росте по всій Україні з доісторичних часів. Являє собою дерево (або великий чагарник) заввишки до 17 м і стволом діаметром до 40 см, з густою, яйцеподібною кроною, буро-чорною чи чорно-сірою, матовою корою, часто тріщінуватою. Росте переважно в лісовій зоні на сирих, малозатінених місцях уздовж річок і струмків, по ярах, прибережних заростях чагарників, лісових узліссях і галявинах, на вирубках, старих лісових згарищах, значно рідше - у другому ярусі негустих листяних, змішаних і хвойних лісів. У гори піднімається досить високо. По долинах річок проникає в степову зону. Крім черемхи звичайної, в Західній Україні і Криму поширена черемха магалебка або за народною традицією антипка - великий чагарник або дерево висотою до 10-12 м, з густою кроною кулястої форми, з темно-коричневою корою, що розтріскується і має специфічний запах. Росте в світлих лісах, серед чагарників, вздовж річок, по південних схилах гір, ущелин, серед скель на вапняних грунтах. Розмножується насінням, не дає кореневих нащадків, у зв'язку з чим заростей не утворює. Черемха є придатною для ножової реконструкції без будь яких часових обмежень.                 

Шовковиця. Латинська назва шовковиці походить від слова «морус» — смерть. Однак слово «морус» означає також плоди, позбавлені смаку. Воно закріпилося за ягодами і самим деревом в країнах Середземномор'я і свідчить про давнє і зневажливе ставлення до цієї породи та її плодів. І це цілком зрозуміло, адже в цьому регіоні вдосталь різних плодових і ягідних порід, величезні сади цитрусових з більшими і смачнішими, ніж у шовковиці, плодами. Дивно, але в Україні народ здавна теж називав це дерево морвою, або тутовим деревом. На земній кулі росте 20 видів шовковиці з різним кольором плодів: чорним, білим, жовтим, жовтувато-рожевим. До роду шовковиці з родини тутових входить 1500 найрізноманітніших видів рослин: баобаб, анчар, інжир, фікус, навіть хміль і коноплі. Батьківщина шовковиці — Китай. У Гімалаях дерева чорної шовковиці підіймаються в гори на висоту 3658 м над рівнем моря, але ростуть і на рівнинах. На планеті налічується 20 видів цієї рослини, найбільше з них зростає в Китаї. Це одна з тих деревних порід, яку почали культивувати дуже давно. Є свідчення, що в садах Вавілона її вирощували для одержання лікарської сировини за 2,5, а в Китаї за 3 тис. років до нашої ери.  В Росії шовковицю почали розводити в часи царювання Івана Грозного, який звелів збудувати шовкоткацьку мануфактуру для потреб царського двору. Петро І і Катерина II сприяли поширенню культури цієї рослини і будівництву шовкоткацьких мануфактур. У XVIII столітті шовковицю почали саджати і в Україні. В часи царювання Петра І біля Києва в урочищі Звіринець (тепер тут розташований Центральний республіканський ботанічний сад Академії наук України) було закладено плантації шовковиці. Згідно з указом Петра І рубка цих дерев заборонялася, а порушники каралися смертю. І хоч є досить ймовірне припущення, що вперше шовковиця потрапила до України не з Московії, а з Візантії на декілька століть раніше, ніж прийнято вважати зараз, але хоч би й так, та мабуть вона не набула тут такого широкого розповсюдження, і малоймовірно, щоб її деревина широко використовувалася в ножівництві. Тепер шовковицю культивують по всій території України, насамперед в степовій і лісостеповій зонах. Саджають її на садибах, вводять в лісові культури і полезахисні лісосмуги. Але для реконструкції давньоукраїнського ножа деревина шовковиці є не придатною.

[Font]

Яблуня. Культурні форми яблуні у світовому асортименті налічують багато тисяч сортів. Яблуня — є одним з найбільш культивованих фруктів у світі. Яблуня здавна є основною плодовою культурою і в Україні. Це зумовлено сприятливими грунтово-кліматичними умовами для її вирощування в більшості регіонів, а також традиціями агрокультури місцевого населення. В.Л.Симиренко підкреслював, що яблуня - це єдина культура серед плодових, яку можна вирощувати по всій території України. Крім того по всій Україні широко розповсюджена дикоросла яблуня лісова (Malus sylvestris Mill.). Місцеві назви її — дичка, кислиця тощо. У дібровах українського лісостепу, а також в штучних лісонасадженнях, дикі і здичавілі яблуні часто утворюють самостійний ярус. Також вони зустрічаються в тих небагатьох байрачних лісах, які ще не знищені людиною. І справжні яблуні-дички, і такі, що виросли з самосіву культурних сортів яблуні, часто ростуть вздовж залізничних колій і шосейних доріг, на пустощах, на місці закинутих сіл і хуторів. Живуть дикі види до 300 років, а іноді й більше. Яблуня лісова світлолюбна і росте досить швидко. Взагалі, всі дикоростучі яблуні – це дерева висотою до 20 м і діаметром стовбурів до 40 см. Ростуть вони поодинці, невеликими групами або гаями у другому ярусі деревостанів широколистих та хвойно-широколистих лісів, на лісових галявинах, у світлих рідколіссях гірських схилів або гірських ущелин на висоті від 800-1000 до 1500-1600 м, а також у долинах річок. Іноді дика яблуня утворює ліси, де є основним видом. Площа рівнинних яблуневих лісів північного сходу України складає до кілька тисяч га. Головна лісоутворювальна порода цієї місцевості – яблуня лісова. Деревина яблуні, особливо дички, має гарну текстуру і добрі механічні властивості. Тому вона з прадавніх часів використовувалась українцями для різних господарських потреб. Використання деревини яблуні для історичної ножової реконструкції доцільне, і не має жодних часових обмежень.

Ясен. Ясен звичайний з давніх давен росте по всій території України і використовується в господарстві. Але крім цього автохтона в Україні, і в лісах, і в лісосмугах, і в міських насадженнях можна побачити ясен зелений — дерево північно-американського походження. Це порівняно невибаглива і недовговічна порода з величезною кореневою системою. Родить вона щорічно і рясно. Сіянці її вирощувати легко і приживаються вони добре, тому лісівники залюбки саджали її разом з дубом в Степу і Лісостепу України. Але ясен зелений виділяє в грунт такі відходи своєї життєдіяльності, які негативно впливають на дуб. У зв'язку з цим у 1957 р. були прийняті рекомендації, які забороняли створення в степових районах на сухих грунтах лісових культур з участю ясена зеленого. Та ясен зелений нікуди не зник, і продовжує бути одним з найрозповсюдженіших дерев з числа іноземних вселенців. Взагалі, в наші парки, ліси і захисні насадження інтрудуковано понад 20 видів неукраїнського ясена. Серед них найбільше поширення і значення мають ясен високий, манчжурський (про нього вже писалося вище), носолистий, зігнутоплідний та інші. Деревина ясена за основними якісними показниками переважає дубову, має красиву текстуру, надзвичайно міцна, гнучка, тверда, в'язка, еластична і пружна, мало жолобиться і розтріскується, добре полірується. Про всі ці чудові якості деревини ясена люди знали вже в часи сивої давнини, про що свідчать міфи Стародавньої Греції. Знаменитий герой Геракл, син Зевса і красуні Алкмени, зробив собі величезну і важку палицю саме з ясена, вирваного ним з корінням в Немейській долині. Іншому давньогрецькому герою Пелею в день його весілля з морською богинею Фетидою Харон — перевізник душ померлих в підземне царство Аїда — подарував свого списа, держак якого був зроблений з ясена. З давніх часів з ясена виготовляли весла, бойові палиці, луки і древка стріл, посуд, колісні ободи і спиці. І Україна в цьому плані не виняток. Без сумніву, ясен і його деревина широко використовувалася в давньоукраїнському зброярстві, зокрема в ножівництві. Але при реконструкції слід враховувати зміну видового складу ясенів в нашій природі за останні роки.
                   
Отже, я навів короткий, може не зовсім повний, перелік деревини, яка придатна або не придатна для реконструкції українських старовинних ножів. Я тут не писав про деякі дерева, які споконвіку ростуть на наших землях, але деревина яких за своїми фізичними властивостями не може бути придатною для історичного ножівництва. Це, наприклад, липа і тополя, ялина і сосна. Деревина цих рослин надто м’яка, щоб ставити її на руків’я ножа, але дещо обмежено вони можуть бути використаними на виготовлення піхв і тому подібних допоміжних цілей.
Та яка деревина реально найчастіше використовувалася в давньоукраїнських ножах? Маємо достатньо археологічного матеріалу, частина з якого має порівняно добре збережені руків’я. Можемо тільки гадати, що вони зроблені з стійкого до загнивання ясена, або ядрової частини дуба. Але ніде немає жодного слова про те, з чого вони були зроблені насправді. Отже, тут потрібні нові зусилля і науковців, і ентузиастів-реконструкторів. Всім великої вдачі!

[Циркач]

Font, инфа интересная, полезная. Однако, пусть немного повисит здесь, а потом перенесу в "Альбом по дереву":
http://knives.com.ua/forum/index.php/topic,1469.0.html
Что касается алычи, то могу добавить, что более паскудной деревяхи (в плане сушки) я не видел. Однако, и ничего тверже, чем сувель алычи не знаю.

[Thorwald]

Фонт, ну "мАгеш". хоч все докладно не читав. але пробігся. дякую

доречі проселькнула у тексті "вишнівка". я вам скажу - неймовірно смачна річ

[Font]

Итак господа и панове, пробежался я немного по музеям Украины. До всех музеев руки пока не дошли, но некоторые интересные моменты нарисовались. Итак начнём с этого музея: http://museum.velizariy.kiev.ua/kiev_obl/vyhgorod/index.html - Історичний музей у Вишгороді. Киевская область. Смотрим вот на эту штуку. Написано, что это боевой меч для левой руки 17-го века, но думаю, что правильнее будет называть его кинжалом:

Re: Який був український ніж?

Далее смотрим в том же музее ножи времён Киевской Руси:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

На первой фотографии обращаем внимание на рукояти из кости. Вообще, я убедился, что в старину у нас очень любили работать с костью. Гребни, бусы и прочие изделия из кости - в каждом музее. Но, что самое интересное - костяные шахматы с раскопок древних городищ, сразу из нескольких разных мест. Т.е. народ в древности любил эту игру. Ну и самое интересное из данного музея. Клинки ножей 17-го века. И это не Берестейские ножи! Но это ножи приблизительно того же времени. Усекаете?

Re: Який був український ніж?

[Font]

Далее. Житомирская область, Коростеньский краеведческий музей. http://museum.velizariy.kiev.ua/zhytomyr/korosten/index.html
Ну, первое, это ножи времён Киевской Руси. Коростень - бывший центр древлянского рода. На его городище были найдены вот эти ножи:

Re: Який був український ніж?

Но самый интересный нож - вот этот. Тоже относится к древнерусскому периоду. Написано "Бойовий ніж "Захалявник". Нож видимо очень фанатично избавляли от ржавчины электрохимическим методом, потому что, как видим, осталось от него в толщину совсем ничего. К тому же повреждён. Но даёт некоторые представления:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Ещё один интересный объект - казацкое "мачете":

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Ну и вот ещё один интересный объект из Коростеньского музея, видимо из этнографического отдела. Предметы старинного крестьянского быта на житомирщине. Обратите внимание на нож. То, что это практически один в один с берестейскими ножами, надеюсь понятно. Жаль нет более подробного фото:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

[Font]

Естественно, очень итересовал меня музей в городе Ровно, ибо там сосредоточена часть берестейских ножей. Итак Ровенский областной краеведческий музей: http://museum.velizariy.kiev.ua/rivne/rivne/index.html  Первое, что нас может заинтересовать здесь по нашей теме, это древнерусские ножи. Вот они:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Как вы уже наверное смогли понять - абсолютно стандартный набор клинков от ножей времён Киевской Руси. Их вы уже видели и в других музеях, и среди добычи "чёрных" археологов. Но вот есть кое что интересное. Первое - это древний русский меч. Обратите внимание на рукоять:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Второе, как я уже писал, очень много у нас в древности работали с костью. Вот и в экспозиции Ровенского краеведческого музея есть старинные изделия из кости древлянских и волынянских мастеров:

Re: Який був український ніж?

А вот такие замечательные рукояти из кости для своих ножей делали древние древлянские мастера:

Re: Який був український ніж?

[Font]

Ну и, естественно, в Ровенском музее широко представлены казацкие ножи из-под Берестечка. Впрочем, не только ножи, но и другие предметы обихода, оружие, изделия из кожи и т.д. Но смотрим на ножи и ножны к ним. Они того стоят, хоть уже неоднократно показывались:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

[Font]

А теперь внимательно смотрим сюда:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Итак, на первой фотографии мы видим два ножа. Это не Берестейские ножи, хоть по времени они близки. Читаем, что это ножи из Дорогобужа 17-го века. Что такое Дорогобуж? Читаем: http://castles.com.ua/dorogobuzh.html
"Якщо задатися метою знайти щось про волинський Дорогобуж в безмежних просторах Інтернету, можна спочатку зрадіти, а потім... А потім розумієш, що всі оті несчисленні сторінки, що містять в собі слово "Дорогобуж", розповідають також про древнє місто, але - в Смоленській області, на Дніпрі. Шкода...
Літописний наш український Дорогобуж був в татаро-монгольські часи столицею удільного князівства. Саме через ці місця пролягав колись жвавий торговий шлях до річки Західний Буг. І стояло на дорозі до Бугу місто під назвою Дорогобуж.
В Московському літописі Дорогобуж згадується в записі 1084 року, коли в ньому князював онук Ярослава Мудрого, Давид Ігоревич. " В се же лето ... Всеволод же посла по Давида и приведе его к себе и вдасть ему Дорогобуж...". За участь в осліпленні Василька, князя теребовлянського. в 1102 році на Витічівському з'їзді князів його позбавили свого Володимир-Волинського наділа.
Через деякий час князь втратив і Дубни та Чарторийськ, залишився в нього лише Дорогобуж. В Ровенському краєзнавчому музеї зберігається унікальна знахідка - масивна печатка зі старослов'янським написом "ДАВДЪ". За цього князя на високому лівому березі Горині постає значне за розмірами місто, центр Погорині. З трьох боків його захищають глибокі яри і болотиста пойма річки. Навколо дитинця споруджуються могутні земляні вали, які захищають резиденцію князя. Загальна площа Дорогобужа, напевно, досягала 20 га - величина досить суттєва для давньоруського міста, яке до того ж мало ще й кілька передмість. Одне з них було, певно, там, де зараз знаходиться невелике село Подоляни. Можливо, це була низинна, "дольна" частина міста, де жили переважно ремісники. Археологи знайшли древню плінфу, глазуровані плитки. залишки мозаїки, що свідчить про існування тут в давнину багато декорованих мурованих споруд. Унікальні знайдені тут жіночі прикраси ХІ - ХІІ століть, які можна побачити в Рівненському краєзнавчому музеї. Це масивні плетені каблучки-намиста, браслети, обручі, що підтверджують тонкий художній смак та високу виконавську майстерність волинських ювелірів.
У XI-XIII ст. Дорогобуж був столицею Рюриковичів - свідчить польський путівник 1934 року. Рід місцевих князів називав себе Дрогобузькими. У 1230 р. Дорогобуж входить до складу Луцького князівства, в 1371 р. переходить до князів Острозьких.
Пізніше містом володіли Заславські, Сангушки, з яких князь Януш Сангушко у 1703 році віддав місцевий маєток одній з бічних ліній роду. В ті часи маєток Дорогобуж був заледве тінню колись величного княжого граду і складався з 5 сіл та самого містечка. Був він протяжністю у 45 км.
Після Сангушків Дорогобужем володіли Конєцпольські, Валевські, Завіши, Йодки, а нарешті - російський рід Раковичів. Путівник розказує, що у 1934 р. містечко все ще належало своїм російським хазяєвам.
Читаємо далі. "В гарнім місці на краєчку взгір'я над долиною Горині стоїть на місці давнього замку новий двір. Від замку залишилася лише великих розмірів цегляна башта з готичним вікном, яка стоїть біля дому на краю підвищення. Є також давні вали (Див. фото від Дмитра Командора поруч - Блека), а під двором - величезні підвали. Обороні місця колись сприяло урвище над Горинню з одного боку та глибокі яри з двох інших.
На сусідньому узвишшю стоїть Успенський монастир, існуючий тут ще з початку ХІ століття. (...) Крім того, є у селі дерев'яна церква". Кінець цитати.
Щож, від замку зараз не залишилося і башти. Мало того - в радянських путівниках і самої згадки про замок немає, а ще ж якихось 80 років тому тут було на що подивитися туристу. Ех... Продовжу цитувати совєцький путівник:
Післямонгольський період в історії Дорогобужа є бідним на події настільки, що в деяких документах 1514 року, як не дивно, він називається "новоосаженим" містом.
Через яр, на протилежному дитинцю пагорбі, здалека помітні скромні обриси кам'яної Успенської церкви, обнесеної квадратом кам'яногї огорожі. Відомо, що вже в ХІ ст. на цьому місці існував православний Успенський монастир. З 1644 по 1834 роки бувший у володінні братів-василіян. В літературі приводяться дві дати побудови церкви: 1577 і 1582 рр., при чому наявність в кладці великої кількості плінфи свідчить про можливість збереження при перебудові набагато давніших фрагментів. Потім уніати стару церкву повністю перебудували в 1786 р. з помітним наміром придати храму "латинські" риси. Архітектурна храму лаконічна як в побудові об'ємних мас,так і в зовнішньому декорі. Звертають на себе увагу високий фронтон з заходу і міцні контрфорси зі сходу. Сильно змінила цілісний вигляд церкви пізня триярусна дерев'яна прибудова з сторони головного входу. Цей чужерідний елемент - частина дерев'яної церкви, яка не так давно стояла в Дорогобужі".

Теперь ясно, что такое Дорогобуж? И ножи из его раскопок как две капли воды похожи на берестейские! А теперь обращаем внимание на небольшой верхний ножичек и на второе фото. На втором изделия из кости, металла и РАКОВИН, а на верхнем ноже, на рукояти - перламутр? Заметим, что найдены в одном и том же месте и имеют одно и то же временное происхождение. То, что у нас издревле добывали мелкий пресноводный жемчуг из раковин моллюска-перловицы, знают пожалуй все. А перламутр местный или привозной? Вопросы, однако.

[Font]

Теперь посмотрим музей в Переяславе-Хмельницком, археологический и исторический http://museum.velizariy.kiev.ua/kiev_obl/pereyasliv_arh/index.html и http://museum.velizariy.kiev.ua/kiev_obl/pereyasliv_ist/index.html
Ну, здесь очень много всякого оружия. Но нас может заинтересовать следующее. Первое, древнерусский период. Стандартный набор изднлий из железа, в том числе ножей.

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Кроме того изделия из кости того же периода, в том числе и рукояти ножей:

Re: Який був український ніж?

Среди хозяйственно-бытовых изделий 16-17 веков есть симпатишный обломок клинка того периода:

Re: Який був український ніж?

Re: Який був український ніж?

Ну и самая главная сюрпризина: читаем - "селянська зброя часів Коліївщини 18-те ст. шабля кинджал".

Re: Який був український ніж?

Так вот он выходит какой был, знаменитый "колий"?

Re: Який був український ніж?

[Thorwald]

Фонт 
перелопатив фоти Велізарія.
я так бачу ти все більше утверджуєшся в думці, що ножі по типу берестечкових - саме воно на звання "українського ножа"

[Циркач]

Font, дружище, ОГРОМНОЕ СПАСИБО!
Комрады, надеюсь, все присоединятся со словами бланодарности к нашему товарищу за проделанную работу. 
 
Ну, что же, как только Председатель и члены Жюри дадут отмашку, можно будет и объявлять конкурс.

П.С. Вижу, что есть немало в представленных экспонатах ножей с интегрированными больстерами. Особенно понравился "Захалявник"! 

[Font]

Фонт 
перелопатив фоти Велізарія.
я так бачу ти все більше утверджуєшся в думці, що ножі по типу берестечкових - саме воно на звання "українського ножа"

Та ещё не все перелопатил. Продолжу. Берестечковые ножи - да, считаю, что был основной вариант народного ножа. Но были и другие ножи, это уже ясно. Меня поразили изделия из кожи, стекла, ювелирное изделия, шитьё, орнаменты. Всем рекомендую пересмотреть по ссылкам, там кроме ножей много интересного.

Font Особенно понравился "Захалявник"! 

Я ещё не всё выложил. Есть ещё один "Захалявник" из другого музея! Потерпи до завтра.

[монгол]

Font извини бес попутал , я за то что когда то говорил тебе чтоб ты не смотрел на других а что то делал сам, дай бог каждому столько энтузиазма , и возрождение украинского ножа обречено на успех :D, сразу после ярмарка пойду в краеведческий музей, обещали показать и рассказать по подробней.

[Thorwald]

щодо орнаментів - дійсно не остання річ. це і прикрашання черена і піхов.

[Spaniard]

Font!
Велике тобі спасибі,ти проводиш велику,і дуже корисну роботу.

[Чкылчи]

Font почёт и уважение за труды.